З історії Либохори
Моє мале гірське село Либохора загубилося між високими вершинами Карпат. Воно лежить поблизу легендарної Тухлі, оспіваної Іваном Франком у повісті «Захар Беркут». Село виникло ще у сиву давнину, є одним із найстаріших на Сколівщині. Перша письмова згадка про нього датується 992 роком(?)
Розташована Либохора за 20 км на південь від Сколього. На південь від села знаходиться село Нижня Рожанка , із заходу та півночі оточене Тухлею, на сході на стику лісів сіл Либохори та Козаківки (Бряза, Івано-Франківська обл.)є гора Магура, висота якої 1365 м.
Річка Сигла тече через село на захід, а потім на північний захід до Тухлі, де впадає в Опір
Вигляд села з гори Діл. 1916р.
На північ від Либохори підносяться пасма гір Зелем’янки, Буковця (1172м), Дашківця (1128), Матагова (1120), Убічі (889). На границі сіл Либохори та Тухлі підноситься гора Кіндрат висотою 1158.
Забудови лежать на правому березі Сигли, менша частина на лівому березі. Нові будинки розташовані по потоках.
Центр села 1916р.
Клімат помірно-континентальний. Грунти малородючі,які потребують внесення органічних і мінеральних добрив та вапнування.
Село Либохора – одне з бідних сіл Сколівщини, з усіх боків оточене горами. Зв’язку із сусідніми селами немає. Тільки одна дорога з’єднує Либохору з селом Тухлею.
Зі спогадів Бурака Степана (близько 1890 р.): « В центрі села було 50 хат. Млаки, Горби, Рудавина, Толовичове були зарослі суцільними кущами. Якщо коза зайшла туди, то треба було йти за нею, прорубуючи собі дорогу». Є і писемні згадки про село. Григорій Смольський у статті «Долина Святослава» пише так: « Вище за Тухлею є село Либохора , яке згадується у звʼязку з війною чехів і поляків за Краків у 980 і 992 роках. Саме ця памʼятка свідчить про походження села. У 1973 році у сусідньому селі Тухля велися розкопки під керівництвом вченого Львівського університету М. Ратича. Знайдені уламки свідчать про те, що селу понад 1000 років»
Богдан(?) Сенів зробив такий висновок: « Археологічні розвідувальні розкопки, проведені в червні 1973 р. під керівництвом досвідченого науковця Ратича на Погарі, що є присілком Тухлі, дали до рук вчених винятково вагомий матеріал. Знайдено значну кількість кераміки давньоруського походження,наявність якої підтверджує. Що ця місцевість принаймі в 11-12 ст. вже була заселеною. Таким чином припущення Тапсе(?) втрачає свої підстави»
У грамоті, даній польським королем Владиславом Мику та Іванкові Волохам 1397 р., говориться: «Село в наших лісах за Брамою, що по-простонародному називаються Воротами, на річці Опір і на пустих полях, які там є, а саме Сколе і Тухлю та інші ліси й поля з обох сторін вищезгаданої річки Опір даємо їм, призначаємо навічно, щоби заселяли заново». Отже, 1397р. не можна вважати датою заснування села. Воно існувало раніше.
Яків Головацький про заселення наших земель пише так: «Тут треба нагадати, що недалеко від Стрия у Добривлянах викопано з глибини у півтора сажня срібний гріш царя Трояна … Це доказ того, як давно заселили ці місця наші предки, свідчення того, що ніколи наші землі не були заселені чужинцями, як про це твердили польські історики. Трояни – предки руських князів». Поразка руських військ на річці Калка у 1223 р. збільшила кількість утікачів із степів у гори. Швидко заселялася гірська місцевість.
Юрій Гошко пише: « Посилення феодально-кріпосницького гніту, національно-релігійні утиски,збільшення феодальних повинностей викликало різноманітні форми відвертого та прихованого протесту з боку народних мас. Однією з таких форм протесту були масові втечі селян у Карпати, що зумовлювало інтенсивне заселення гірських районів. Крім того, заселення було відгомоном постійних татарських нападів»
Про виникнення назви села існують дві легенди. Перша розповідає про те. Що тут колись були непрохідні ліси і водилося багато дичини. Полювали тут одного разу на куниць сміливі мисливці. Великою була здобич, та ватажка дратувала одна звірка. Була вона красивішою і спритнішою за інших. Довго гнався за нею мисливець, та раптом куниця щезла з очей. Із досадою в серці повертався він назад. Та не так просто було це зробити, З усіх сторін оточували його непрохідні бори та непролазні хащі. Вкрай знесиленою знайшли ватажка через декілька днів його друзі. « То лихі бори, то лихі бори»,- повторював мисливець. Через якийсь час появилися там перші оселі лісорубів, бо повновода тоді Сигла давала можливість легко сплавляти деревину до Опору, а далі до місця призначення. Так виникло поселення Лихібори, що з часом перейшло у Либохору.
Друга легенда теж пов’язана з полюванням. Якийсь із галицьких князів прибув сюди на лови разом із дочкою Любою. Тут дівчина захворіла. Послали гінців за знахарями. Швидко їхали гінці, а ще швидше мчали назад. Коли ж зустрічні цікавилися причиною поспіху, то чули у відповідь: «Ідем туди, де Люба хора». Переконали знахарі князя, що тут, серед джерельних вод, цілющого зілля, прекрасних гір швидше стане на ноги його дочка. Так і сталося. Княжна здоровою повернулася додому, а деякі мисливці, зачаровані прекрасною і багатою на дичину місцевістю, попросили княжого дозволу оселитися тут. Так виникло поселення з назвою Любахора, яке згодом стало йменуватися Либохора.
Суворим і неспокійним було життя перших поселенців серед хащів, нерідко лісові мешканці нищили їх посіви, будівлі. Саме тому у двобій з природою вступили найвідважніші - і перемогли. Впродовж віків відвойовували вони в лісів все нові і нові клаптики землі.
Перші поселенці облюбували собі урочище Буковинки, зараз поросле лісом. Потім центр села перемістився на Лани. Тут же була споруджена перша церква, що згоріла. Друга церква була збудована в теперішньому центрі села. Її спіткала доля попередниці. Сучасна церква творіння 18 ст.(прибл. 1750)?
Сучасний вигляд церкви
У давнину наші предки вели цікавий спосіб життя. Вони нікому не сплачували данину, об’єднувалися в громади, мали своє самоврядування. Голос громади був найвищим законом.
Господарство носило натуральний характер. Землю обробляли сохою. Ткали лляне полотно, з овечої шерсті виготовляли сукно, з якого шили верхній одяг (гуяші), з виправленої телячої шкіри шили взуття (ходаки). Жінки носили сорочки і фартухи (півки) з домотканого полотна. Святковий одяг прикрашали вишивкою. Вирощували жито, овес, картоплю, льон, біб, горох. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Тягловою силою були не лише коні, а й воли.
Млин (с. Либохора)
Однією з найдавніших хат, що дійшла до наших днів, є хата Бандуровича Михайла. Побудована в 1740 р. з колотого дерева без жодного цвяха і зараз зберігається у Шевченківському гаю (м. Львів). Там же знаходиться млин з Либохори, жорна якого оберталися за допомогою води.
З 1084 р. село входило до складу Галицького, а потім Галицько-Волинського князівства. З 1357 р. підпало, як і вся Галичина, під владу Польщі, пізніше Литви і Польщі. Населення краю опинилося не тільки під феодальним, а й під національно- релігійним гнітом. Зростають податки і різні повинності. З 1622 р. встановлюється плата від кожної сім’ї по одному злотому за сторожу, яка охороняла кордон з Угорщиною. Для пана селянин повинен був віддати певну кількість волів (поволівщина), одного на 3 роки. З покоління в покоління передаються перекази про перебування легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша в Карпатах. Про сліди опришків у Либохорі свідчить назва криниці, яку і по сьогодні називають «Довбушевою криницею». Декілька либохірських парубків приєдналися до опришків. Селяни масово чинили опір шляхті, серед якої був поширений афоризм: «З бойка слуги не буде».
З 1772 р., внаслідок першого поділу Польщі, вся Галичина опинилася під пануванням австрійської монархії. Польська шляхта залишилася, ставши на службу австрійському цісарю, а тому селянство не відчуло ніякого полегшення. Село входило до володінь графа Кінського. У польському документі про село сказано, що всім селянам належало:
Орної ріллі --781 морг
Лук і городів --1095 моргів
Пасовищ --1192 морги
Лісу --146 моргів
За переказами, документ на визначення адміністративної одиниці села дав граф Потоцький. Документ написаний на пергаменті. (Звідки?)**
Напередодні скасування панщини селяни змушені були щороку відробляти на користь поміщика 12 тяглових або піших днів. Доведене до відчаю злиднями, безправ’ям, утисками магната Потоцького, населення села взяло участь у антифеодальному повстанні 1824-1826* рр. разом із селянами Тухлі, Славська, Рожанки в знак солідарності із селянами сіл Сколівщини, які відмовилися відробляти панщину. Ці події пізніше привернули увагу Івана Франка і Миколи Устияновича. Останній, будучи у Славську, про цю подію писав так: « Селян ловлено, мов яких собак, по зимівках, по верхах і бито, бито, як бубен, поки не підписалися на панщину». З верховинцями впоралася цісарська армія навесні 1826 року.
Ймовірно, 1828 року поширилася епідемія холери. Вмирали цілими родинами. Сліди кладовища померлих збереглися в урочищі Річка.
16 травня 1848 року з ласки австрійської було скасовано панщину в Галичині. В честь цієї дати в центрі села було закопано «панщину» ( документи, в яких записано, скільки селяни мали платити податків) і поставлено хрест. Сьогодні на цьому місці поставлено пам’ятний знак «Борцям за волю України».
У 1859 р. Станіслав Потоцький продав Скільщину Євгенові Скільському, німецькому шляхтичеві, що походив з аристократичної чеської родини.
Друга половина 19 ст.- то розвиток дорожнього транспорту. У 1885- 1887 рр.прокладена залізнична лінія Стрий- Мукачево, що проходить через Тухлю. На її будівництві із Либохори працювали Василь і Степан Микитині. Будували залізницю лопатою і тачкою.
Під час Першої світової війни російські війська прийшли в село зі сторони Івано-Франківщини так званою Москальською дорогою, яку зробили за добу. З центру села люди перейшли жити в безпечніші місця, бо тут почалися бої. Найбільші відбувалися в урочищі Багна і за гору Тетерівка. З цієї війни у цих місцях залишилися окопи, тут до тепер знаходять патрони і солдатські каски. Окопи з Першої світової тягнуться вершиною гори Діл.
З розповідей уже покійних жителів села відомо, що у 1912 р. в Либохорі працювала двокласна школа. Першими вчителями були дяки. Учнів у школі було небагато. Батьки не мали змоги посилати дітей на навчання.
З 1921 року землі нашого краю опинилися під гнітом Польщі. Як Австро-Угорська імперія так і Польща тримала український народ у темряві. Письменних у селі було мало. Однак народ прагнув знань.
У 1932 р. за ініціативи солтиса Рибака Ілька було закладено перший камінь під будівництво приміщення школи, а 1937(?) року її відкрили. Кошти на будівництво зібрала громада. Ця будівля – один з навчальних корпусів до сьогодні.
Зразу школа була початковою( чотирикласною). З предметів викладали арифметику, руську (українську) мову, польську мову, релігію, читання з букваря. Учителями переважно були поляки.
Відомо, що перед Другою світовою війною директором школи був поляк Едмунд ( Адам?) Амбіцький. Він не дозволив польській владі у 1938 р. провести так звану « пацифікацію» («умиротворення») селян. У 1940 р. був заарештований радянською владою. Ще перед війною працював у нашій школі вчителем Михайло Перейма, офіцер УНР. У 1936 році заарештований і вбитий поляками.
Добрим словом згадують либохірці тогочасних вчителів Мосору(?), Олену Кнапп, Михайла Дідура, Марію Станіславівну Фукс, Марію Іванівну Красну , Кіндрата Романовича Тхора.
У 1946-47 рр. школа стає семирічною.
Зі стін школи вийшли відомі вчені:
Магушинець Іван Іванович – доктор філологічних наук;
Прадід Юрій Федорович – доктор філологічних наук;
Матіїв Дмитро Ількович – кандидат технічних наук;
Бандурович Оксана Юрківна – кандидат філософських наук;
Матіїв Микола Дмитрович – кандидат філологічних наук.
Директорами школи були:
Тхір Кіндрат Романович
Романюк Володимир Петрович
Кінцівода Галина Степанівна
Яблінська Марія Іванівна
Калинович Марія Михайлівна
Когут Анастасія Юрківна
Костів Ярослав Петрович
З особливою повагою розповідають старожили про священника Михайла Масяка та його сім’ю. Вони брали активну участь у роботі місцевої «Просвіти». Дружина отця навчала жінок вишивати, в'язати светри, шкарпетки, шити одяг. Хата-читальня « Просвіти» постійно поповнювалася новими книгами ( фінансували вихідці з Либохори Юрій Тимкович Бахур, доктор філософії, і Василь Яблінський – жителі США). Молодь села часто збиралася в хаті- читальні, ставила вистави, готувала різні концерти. Безплатним бібліотекарем працював Михайло Лесів, якого неодноразово арештовувала польська поліція.
Коли у 1939 році почалося повстання на Закарпатті під проводом Августина Волошина, шестеро либохірців взяло в ньому участь : Перик Василь, Микитин Степан, Ковалів Василь, Кінаш Федір, спалило Михайло, Ковалів Дмитро. Всі вони попали до рук польської жандармерії і просиділи в тюрмах по 6- 8 місяців.
У 1939 р. з приходом радянської армії одна окупація змінилася на іншу. Розпочалися репресії. Бібліотека була спалена. Книги горіли в центрі села три дні. Дехто із селян забирали щось із книжок собі . Цього ж року були заарештовані Едмунд Амбіцький, вчитель Бутковський, Степан Микитин, Федір Кінаш, а священника Масяка відправили на рубку лісу в с. Зубриця , що біля Борислава.
У 1940 році радянські « визволителі» вивезли в Сибір сім’ю Василя Перика- його жінку Єву з донькою Марією, синами Олексієм та Василем. Сам Перик переховувався.
З липня 1941 по жовтень 1944 року Либохора знаходилася під німецькою окупацією. Німці встановили свої порядки, заставляли людей здавати « контигент» - худобу- для своєї армії.
Після відступу німців та мадярів радянська влада встановилася вдруге. До радянської армії мобілізували чоловіків практично з кожної хати. Одночасно заарештували Бандуровича Олексу, Ільківа Івана, Кінаша Миколу( пішов у військкомат і не повернувся), Яблінського Федора, Матіїва Ілька, Скольського Федора (розстріляно). На 15 років засудили Рибака Ілька ( у 1956 р. реабілітований повернувся додому). Климович Михайло пропав безвісти.
Всяке насильство викликає певну реакцію: одні втрачають будь-яку надію, інші робляться слугами у загарбників, а ще інші стають на шлях активного опору. Беззаконня радянських окупантів стало причиною того, що 16 либохірців пішло в Українську Повстанську Армію. Серед них четверо дівчат. Найактивнішим із них був Перик Василь Григорович. Усе своє життя ця людина присвятила боротьбі за волю України. Загинув у 1951 році у селі Верхня Рожанка у нерівному бою з більшовицькими окупантами.
У 1948 р. в Либохорі загинула членкиня ОУН, письменниця Богдана Юліанівна Світлик. Від 1945 р. вона співпрацювала з Головним Осередком Пропаганди ОУН ( ГОСП). Влітку 1948 р. ГОСП перемістився в околиці с. Брязи ( тепер Козаківка Долинського району Івано- Франківської області). 28 грудня того ж року спеціально підготовлена група НКВД виявила місце постою осередку. Група повстанців, у складі якої перебувала й Б. Світлик, прориваючись крізь густі заслони енкаведистів, подолала понад двадцять кілометрів заваленого великими снігами карпатського бездоріжжя і дуже виснаженими дійшла до села Либохори. І тут мужня українка, як свідчили очевидці, ціною власного життя вирішує уможливити іншим повстанцям відврватися від погоні. Інші повстанці рятуються втечею вверх річкою на гору Пасіковець, а Богдана заходить на селянське подвір’я. За свідченням очевидця Кирейта Ярослава , 1939 р. н., його мати зрозуміла, кого зустрічає і намагається врятувати: допомагає роздягнутися, дає селянську сорочку і ховає на печі. А ще випускає худобу, щоб та затоптала сліди. Енкаведисти спочатку минули хату, але потім, на превеликий жаль, здогадалися, що хтось міг залишитися в хаті і повернулися. Забігли в хату, один офіцер взяв на руки хлопчика ( Кирейта Ярослава) і, прикриваючись ним та стріляючи з- поза нього, підійшов до печі. Йому на підмогу кидаються інші енкаведисти. Ціла зграя на одну жінку… Щоб не поранити дитину, стріляючи у ворога, Богдана вистрелила собі у висок.
29 грудня 1948 р. тіло вбитої героїні перегнули через хребет коня, прив’язали й повезли до Брязи. Куди його поділи опісля- невідомо.
У статті « Ще одна невідома?», надрукованій у газеті « За вільну Україну» 17 листопада 1992 року, розповідається про молоду письменницю – членкиню ОУН- УПА Марію Дмитренко( псевдонім). Її справжнє прізвище вважалося невідомим. На цю статтю відгукнулася Лідія Квашина з Херсонщини, яка в особі героїні впізнала свою сестру. Цю думку підтвердила Наталя Шухевич, сестра Романа Шухевича – Командувача УПА.
Влітку 1993 року Лідія Юліанівна Світлик- Квашина із сином Богдани Андрієм Юліановичем Світликом, котрий лише через 52 роки дізнався, хто його справжня мати, приїхали в Либохору. В цьому ж році був встановлений пам’ятний знак біля хати, де загинула письменниця. Восени на Покрову 1994 р. в урочищі « Доля» цей пам’ятний знак був освячений.
Богдана Світлик мала псевда « Марія Дмитренко», « Доля», « Ясна», « Світла», «Світляна». Найвідомішими її літературними творами є оповідання « Михайлик» та « Учителька».
У 1949 р. село оточили війська НКВД. Людей зігнали в школу для організації колгоспу. В хід пішло залякування. Один із співробітників НКВД почав робити обшук у кишенях людей і знайшов набої від гвинтівки у Маланюка Дмитра. Швидко зімітували суд, на якому засудили його на 10 років. Заслали в Омську область, де чоловік і загинув. Того ж дня засудили Ільківа Олексу за те, що не захотів стати головою колгоспу. Так той колгосп і створили. У 1951 р. ферму підпалили, згоріло багато корів. За один день від людей зібрали повторно близько 100 штук худоби. А ще забирали плуги, вози та інший реманент. Робота в колгоспі майже не оплачувалася. Першу машину отримали у 1952 році.
У 1966 р. колгосп об’єднали з тухлянським колгоспом і реорганізували у радгосп ім. Івана Франка. Важкою була праця селян. Нелегко було накосити сіна по гірських полонинах для домашньої і колгоспної худоби. Протрималося це горе-господарство до 1991 р. Коли радгосп перестав існувати, землю розібрали колишні власники.
У 1989 р. відновилися богослужіння у церкві Різдва Христового, де певний час знаходився Музей вишивки.
Ансамбль «Коломийка»
